Священномученик Василій Іванович Харченко народився у селі Козацьке Звенигородського повіту Київської губернії. Це славетне село на 1881 рік налічувало 3257 мешканців православного віросповідання, поєднаних навколо двох церков – Різдво-Богородичної і Варваринської. Це було винятково велике за чисельністю населення село на Звенигородщині, яке мало також дві церковно-приходські школи, одну з яких і закінчив майбутній святий мученик, перш ніж податися до Києво-Печерської лаври.
З його особистих слів відомо, що десять років – з 1895 по 1905 – він служив дияконом у цій святій обителі, маючи сан. Тут він пройшов велику школу служіння Богу в умовах чернецького життя і освіту, яка придалася йому у майбутньому, коли він прийняв сан священика. Оскільки він був світським дияконом, то був одружений: дружина його матушка Акилина Іванівна (1878 року народження) була йому вірною супутницею на протязі сорока років.
Закінчивши духовну семінарію, отець Василій у 1905 році був висвячений в духовний сан і відтоді все життя присвятив праці на Божій ниві, доки у 1935 році, як тисячі інших духовних пастирів, не був позбавлений можливості трудитися у Божому храмі. Цей рік став для нього нещасливим ще й тому, що його примусили покинути село Оране у Іваньківському районі, де він прослужив три десятки років. Відмовившись пристати на пропозицію зректися сану, був виселений з Ораного на вимогу місцевої сільради і переїхав з сім’єю на батьківщину до села Козацького. Тут він мешкав до свого арешту,виконуючи треби віруючих, богослужіння, хрещення по хатах. Він вірив у можливість добитися повернення хоч одного з колись діючих двох старовинних храмів, збудованих ще наприкінці XVIII – початку XIX століть.
Але 27 жовтня 1937 року його було заарештовано з приводу звинувачення у антирадянській агітації і підбурювання віруючих до вимог про відкриття храму.
«Проводил контрреволюционную агитацию против существующего строя и колхозного движения, распространял пораженческие слухи о войне и перемене власти» (Зі звинувачення 20.11.1937 року). Цього виявилося цілком достатнім для засудження до виправно-трудових робіт в умовах Крайньої Півночі: це рішення прийняла Трійка при Київському управлінні НКВС у своєму засіданні 1 грудня 1937 року.
З якихсь причин, які слідча справа обминає повним мовчанням, вирок не вступив у дію. Можна припустити, що зроблено це з приводу справи, якою в цей час займалася дуже ініціативна Звенигородська так звана міжрайопергрупа, яка нібито «викрила» контрреволюційну фашистську організацію церковників на терені деяких районів нині Черкаської області. Саме у цей час процес з приводу засудження «групи церковників» тривав у Києві, де до весни 1938 року томилися у катівнях Лук’янівської тюрми чимало священнослужителів з різних регіонів України.
Наприкінці квітня їх було страчено, про що вдалося дізнатися із справи одного з мешканців Черкас, священика з Вінницької області Афанасія Зофієвського. Через його свідчення вдалося ознайомитися з методами київських енкаведешників – справа отця Афанасія вражає особливо підкресленою цинічністю і жорстокістю. Можливо, за цією самою справою був вивезений до Києва і засуджений і отець Василій Харченко. Доля його вирішилася лише 9 березня 1938 року: йому було винесено смертний вирок. Страта відбулася, як свідчить акт про її виконання, 23 березня о 23-й годині: саме в цей час мученицьки завершилося багатостраждальне життя православного священика села Козацьке на Звенигородщині Василія Івановича Харченка.
Реабілітований він 25 травня 1989 року: цей день співпав з днем вшанування святих новомучеників Черкаських, до сонму яких у жовтні 1997 року причислений і свя-щенномученик Василій.
Кількість переглядів: 10
Comment here