Священномученик Віктор Смичков, мученик Мефодій Майборода, мученик Харитон Шевченко

Священик Віктор Смичков, який нині офіційно канонізова­ний Святою Церквою, не приховував своєї приналежності до Православ’я. На перше ж питання по арешті чесно сповідав себе священиком староцерковної орієнтації, цілком усвідомлюючи можливі негативні наслідки.

Майбутній святий був родом з Чернігівщини. Народився він у селі Погріби, у родині диякона Івана Смичкова, отримав, як сам свідчить, середню духовну освіту. З 1910-го по 1915 рік служив дияконом, а згодом був висвячений у сан священика і аж до свого вигнання у 1935 році служив у селі Миколаївка, неподалік від Чернігова, у сільському храмі. До Черкас був виселений примусово, мешкав сам, без сім’ї, перебивався на поденних роботах.

Тут доля його звела ще з одним духовним вигнанцем з Вінниччини, який називав себе православним священиком, виселеним за «100-й кілометр» з прикордонної зони за неблагонадійністю, як частково позбавлений громадянських прав («лішенець»): більшість священиків наприкінці двад­цятих років була саме цими лішенцями). Афанасій Зофієвський, який народився і виріс у селі Новоселиці Вінницької губернії, до Черкас потрапив під час введення нового паспортного режиму, він приїхав разом з дружиною і мешкав по вулиці Шевченко, 156. Один з свідків у справі щодо звинувачення Афанасія Зофієвського показав; «… работает в совхозе консервтреста, живет недалеко от меня (свідок мешкав по вул. Горького, 39 – прим. ред.). У него дома собираются ежевечерне Майборода, Шевченко и Смычков, другие бродячие попы» (Із протоколу допиту).

Харитон Шевченко, дяк з Хутора Шевченкова тоді Кременчуцького району, за походженням простий селянин. Батько – Захар Шевченко – мав справне господарство і щиру віру у Бога, у якій виховав і сина і наставив його на шлях служіння, давши відповідну освіту і наказ вірно служити Богу. До Черкас Харитон Захарович потрапив після відбуття покарання, певно, як розкуркулений у 1929 чи 30-му році. Він тихо мешкав у Соснівці в гуртожитку для обслуги санаторію Червоного Хреста, де працював охоронником. У вільний час знаходив собі заняття у спілкуванні з віруючими, які зверталися до нього з хвилюючими їх душі питаннями. За два роки він проявив себе як щира і готова прийти на допомогу людина. До нього зверталися і колишні односельці, які знали вже де його шукати. А вечорами він таємно служив де-небудь на дому як диякон або керував хором при богослужінні. Так познайомився він з отцем Віктором і Афанасієм.

Диякон Мефодій Майборода, родом з села Чехівка, був походженням також з селян. Його батько – Іван Майборода – хазяйновита людина, мав землю і міцне навіть на той час господарство. Дітей виховував у любові до праці і до молитви. Мефодій закінчив початкову церковно-парафіяльну школу і училище у Черкасах. Одружившись, служив дяком, згодом він став дияконом. Коли церкву було закрито, він подався до Черкас, де жив одинаком по вулиці Зеленій, 36. З Харитоном Шевченком був здавна знайомий і, зустрівши його у місті, підтримував молитовні і служебні стосунки.

У травні 1937 року Великдень припав на друге число. Фатальний збіг двох свят – церковного і світського – з усією неприхованою очевидністю показав, що двадцять років найвитонченіших і найбільш винахідливих методів, форм і засобів боротьби з вірою у Бога були не просто неефектив­ними і марними, але й дали ефект з протилежним знаком: вогонь віри після багатьох років тління під спудом раптом спалахнув з новою силою. З дозволу чи без дозволу властей, всюди правилося святкове богослужіння, паски і крашанки святилися, як у давні добрі часи, і віра в Бога одержала верх над новими святами і традиціями.

Афанасія Зофієвського, мучеників Віктора, Харитона і Мефодія заарештували 14 лютого 193 8 року, напередодні ве­ликого свята Стрітення Господнього. З 6 січня, коли відбувся останній арешт, у місті не залишалося майже жодного свя­щеннослужителя: всіх – і православних, і колишніх оновленців з їхнім стареньким немічним архієпископом Пав­лом Циприановичем – було заарештовано і страчено. Не було кому у Черкасах правити навіть таємне богослужіння, окрім цих чотирьох, яких взяли рівно через місяць по тому.

На допитах, які було здійснено у райвідділі НКВС 14 ж лютого, при цьому використовувалися недозволені методи тиску. Слідчий, молодший лейтенант держбезпеки Б., мав звичку нав’язувати своїм піддослідним бажану йому версію й бачення їхнього «злочину». Від заарештованих вимагалося не так вже й забагато: погодитися з тим, що вони разом займалися антирадянською діяльністю. Не агітацією проти «мероприятий партии и правительства», а саме організованою антидержавною діяльністю.

Зофієвського було виділено у окрему справу як «участника контрреволюционной повстанческой организации». Документально ця справа витримана у всіх процесуально-чин­них нормах, вона містить повний набір постанов: про початок слідства, щодо арешту і утримання під вартою, постанова прокурора про згоду на арешт, ордер на арешт, протокол об­шуку, анкету тощо. Все свідчить про те, що частина чинників була спішно підготована після запиту з Київського облуправління НКВС щодо передачі в’язня до вищої інстанції. Довідка, підшита до справи, унікальна, іншої, подібної їй, немає у жодній справі, хоча до Києва вивозили, певно, не лише Зофієвського: про це можна судити лише за виписками з протоколу про страту. Ось текст довідки, а точніше, акту про передачу в’язня з одних рук до інших:

«Проходящий по настоящему делу поп Зофиевский Афанасий Львович направлен в Киевское облуправление НКВД согласно распоряжению как проходящий по материалам других арестованных в КОУ НКВД. Оперуполномоченный мл. лейтенант (Підпис). 11.03.1938».

На першому допиті, ще у Черкасах, на питання щодо заа­рештованих у цій самій справі інших трьох священослужителів Афанасій Левович відповів:

«Майбороду і Смичкова знаю, Шевченка не знаю».

Він тримався впевнено, дещо зухвало відкидаючи звину­вачення у антирадянській діяльності і участі в повстанській організації і не визнав жодного із звинувачень. Але методів Лук’янівської тюрми він не витримує і на допиті 7.03.38 року детально розповідає (нібито) про свої «гріхи» перед владою: зрозуміло, підписуючи викладені на папір погляди свого ката.

Цей документ являється унікальним у розумінні як психології, так і намірів НКВС щодо «церковників»: не слід забувати, що у тій самій в’язниці одночасно утримувалися і православні священики, яких, як і оновленців, готували для заключного масового процесу проти Церкви, між іншим, і проти релігії як такої, взагалі. Три місяці тому саме в цих катівнях скінчався на допиті Преосвященійший Митрополит Київський Костянтин. У Київському НКВС, схоже, виношували справді глобальні наполеонівські задуми щодо знищення Церкви, дотепніші і дошкульніші, аніж у Москві.

«В сентябре 1932 года єпископом Мелетием я был назначен священником в село Великая Мукша Каменец-Подольского района. Посещая епархию, встречался с целым рядом священников, которые приезжали в Каменец-Подольск для разрешения деловых вопросов, в том числе с о.Гловацким Николаем Ивановичем, членом епархиального управления, возник разговор политического порядка. Духовенство, мол, лишено всякого влияния на молодое поколение, которое воспитывается в коммунистическом духе. Население, находящееся под нашим влиянием, вымрет, а новое, воспитанное в антирелигиозном духе, признавать нас не будет, и роль духовенства будет равна нулю, церковь прекратит свое существование…»

Новомученики Віктор, Харитон і Мефодій були відокремлені від того, хто за своєю участю у розколі, не міг бути причислений до лику святих, навіть і через тортури і криваву смерть від руки ката. І, хоч і збиткувалися над ними, вимагаючи зізнання у нескоєному злочині, але не попустив Господь їм бути обмовле­ними. Ось як планував це здійснити слідчий:

«Слідчий: УСБ располагает данными о том, что вы на протяжении ряда лет занимались проведением антисоветской деятельности против всех мероприятий советской ела-, сти. Вы намерены дать показания по существу?

Віповідь: Да, я как бывший дьяк до и после революции и будучи озлоблен мероприятиями советской власти, я до последнего дня моего ареста проводил среди населения активную антисоветскую деятельность, группируя вокруг себя . резко антисоветски настроенный актив села Мельники Ирклиевскогорайона ныне Полтавской области, а за последнее время этой антисоветской деятельностью я занимался в некоторых селах Черкасского района и в самом г. Черкассы. Я народу говорил, что советская власть напрасно репрессирует духовенство, в то же время мне было хорошо известно, что духовенство, в данном случае попы, по г. Черкассам арестованы как враги народа, коих вокруг себя группировал бывший епископ Циприанович, ныне арестованный за активную антисоветскую деятельность, и кроме этого я народу говорил, что советская власть никем не признана и она не улучшает положения населения, а наоборот, разоряет, что советская власть разорила десятки тысяч жизней крестьянства, прекратив его в кулаков и выслав на окраины Союза В Черкассах я был связан с попами Зофиевским Афанасием Львовичем, Смычковым и дьяком Майбородой, ныне арестованными за антисо-ветскую деятельность. Среди населения веемы проводили антисоветскую работу, подготавливая к восстанию против советской власти, ожидая нападения на советское государство со стороны иностранных капиталистических государств» (3 протоколу допиту 14.02.37).

Ось така містечкова філософія молодшого оперуповноваже-ного районного рівня, який за двадцять років (він починав ще у ГПУ Білої Церкви свою діяльність) не піднявся на жодну ща­бель ієрархічної драбини. Але і психологія районного діяча НКВС, який неприкрито, начебто від особи в’язня, говорить про злодіяння влади проти ні у чому не винних верств селян­ства, яке, дійсно, руками таких от «булгакових» розправлялося з мирним сільським населенням, піддало руйнації господарство колись великої аграрної держави, є зразком унікального документу проти тих, хто звинувачував у цьому інших.

Слідчому щось перешкодило довести справу до логічного, на його думку, кінця. Може, хтось сторонній увійшов до кабінету, а може, виключили електрострум у мережі, чи сталося ще щось, але замість очікуваної покори допитуваний не підписав прото­кол, а висловив протест у такий винахідливий засіб: перш ніж поставити своє прізвище додав три слова:

«Підписую протокол примусово. Шевченко Харитон Захарович».

Вже наступного ранку всі троє були допитані начальни­ком райвідділу НКВС, і, на диво, могли сказати те, що вони самі вважали за потрібне відповісти на запитання.

Ось що сказав отець Харитон:

«Отець Харитон:То, что я служитель религиозного культа, не отрицаю, я дей-ствительно был диаконом. Но то, что я антисоветски настроен и провожу контрреволюционную деятельность, я не подтвер-ждаю и никаких показаний давать не буду.

Слідчий: Следствие располагает сведениями, что вы тесно связаны с служителями религиозного культа Майбородой, Зофиевским, Смычковым и вместе проводите контрреволюционную деятельность.

Отець Харитон:Я этого не подтверждаю, так как никаких связей с указанными лицами не имею и никакой контрреволюционной деятельности не проводил.

Слідчий: Вы говорите неправду! Следствие располагает сведениями о том, что вы проводите контрреволюционную агитацию, и требует от вас сказать правду.

Отець Харитон: Я говорю правду, и никакой контрреволюционной деятельности не проводил и показаний больше давать не буду. (Підпис)».

Старший лейтенант держбезпеки Іван Григорович В-с, який провів другий допит, явно зробив це в пику своєму поперед­нику: він надав можливість заарештованим реабілітувати себе перед нащадками від самонаклепу. Чи не цей його вчинок призвів до арешту і його самого наприкінці 1938 року? Як він пише у свідченні з приводу іншої справи (ДАЧО Р 5625, оп.1, спр.2474) у 1959 році, він не міг терпіти беззаконня і звертався до вищих інстанцій з своїми пропозиціями, що й спричинилося до арешту його і дружини, яка під час допитів з використанням недозволених мір впливу скінчалася. Можна уявити, яким «мірам впливу» піддавалися мученики, які теж нерідко вмирали від тортур, але жалітися не було кому. Мефодій Іванович Майборода на звинувачення у тому, що він ніби «группировал вокруг себя население Черкасс и проводил антисовет-скую агитацию против советской власти», відповів коротко: «Не подтверждаю».

Священномученик Віктор також отримав можливість під час повторного допиту заявити: «Виновным себя не при­знаю… Предъявленных мне обвинений не признаю» (З протоколів допитів).

Свідки приписували усім трьом антидержавні висловлювання: «называет (Шевченко – прим. ред.) советскую власть властью диавола, говорит, что существующий строй явление временное, которое уничтожится, воцарится опять власть Господа Святого, и кто хочет с себя снять печать, диавла, должен поступать в секту церковников и молиться Богу за уничтожение драконовой власти и открытие храма святого…»

Нібито (Майборода) казав: «Хорошо живут при советской власти только комму-нисты, которые взяли на себя печать диавола, остальная масса не живет, а все работают только на коммунистов и жидов, советской властью управляет дракон Сталин, который и будет уничтожен силой Господней. Скоро храмы Черкасс откроют свои врата и существующий строй будет ликвидирован» .

«Смычков часто бывает на Пречистенском базаре и говорит: «Антихристы коммунисты ведут политику закабаления народа и потому весь народ недоволен» (з протоколів допитів «свідків»).

«Все они являются бесприходными бродячими попами, занимаются нелегальным исполнением религиозных обрядов, часто собираются на квартире Зофиевского и собирают верующих, среди которых ведут антисоветскую агитацию. Шевченко ходит среди верующих города Черкасс и под видом религиозных обрядов занимается антисоветской агита­цией, сеет пораженческие настроения» (Зі звинувачувального висновку).

17 березня 1938 року Тройка при КОУ НКВС у своєму рішенні №203 записала: «Будучи антисоветски настроенными, входили в состав антисоветской группы духовенства и систематически проводили контрреволюционную повстанческую деятельность против советской власти, призывали сопротивляться всем мероприятиям партии и правительства, распространяли провокационные слухи о гибели совет­ской власти и приходе власти буржуазии, возлагали большие надежды на помощь со стороны капиталистических государств… Расстрелять…»

Судячи з тексту рішення Трійки, можна з великою імовірністю сказати, що й їх не обминула зловісна Лук’янівська в’язниця. Про це свідчить і дата розстрілу. У цей день священ-номученик Віктор Іванович Смичков, мученики Харитон Захарович Шевченко і Мефодій Іванович Майборода були страчені.

Реабілітовані всі троє 25 серпня 1989 року.

Кількість переглядів: 17