Священномученик Василій Терлецький народився у духовній сім’ї в день пам’яті великих учителів і святителів – Василія Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоустого – і був наречений на честь одного з них. Місцем народження отця Василія стало село Грищенці Канівського повіту на Київщині, де його батько – отець Нікита Терлецький – багато років служив священиком при старовинному храмі Святої Тройці, зведеному ще у 1727 році парафіянами власним коштом.
Виріс святий мученик у вимогливій атмосфері священицького дому і духовному труді. Терлецькі, напевно, належали до родових духовних осіб, тому змалку привчався до думки бути батьковим продовжувачем на ниві Божій. Шлях священика: початкову освіту, духовне училище, семінарію, – він пройшов успішно.
Діти священиків, це відомо за спогадами рідних, рано полишали батьківську оселю і проходили сувору школу навчання на державний кошт під прискіпливим наглядом вихователів тих освітніх закладів, де вони отримували освіту. Пройшов велику і необхідну справжньому пастирю школу і юнак Василій – спочатку в вищому духовному училищі, а потім 15-річним випускником автоматично перейшов до Київської духовної семінарії. Його успіхи давали підставили для подальшої освіти у Духовній Академії, яку він так само успішно закінчив, згодом прийнявши духовний сан. Місце його призначення невідоме. Відомо лише те, що перед приїздом до Канева, куди він потрапив, можливо, на запрошення старости і парафіян Успенського храму, майбутній святий мешкав у Києві.
Як свідчить характеристика, «Терлецький до 1933 року перебував у Києві, звідки був висланий як політично небезпечний. Приїхавши до Канева, він разом з Ф.Мрачківським і В.Лопатою прийнялися за організацію релігійної громади, яка держала у своїх руках Спасъку церкву. Коли у 1936 р. було прийняте рішення про дозвіл засипати у церкву зерно, писали крізь по центрах скарги. Особливо відзначився Терлецький. Під виглядом жебрака ходив по хатах, прохаючи милостиню, і агітував за церкву. Першого грудня 1937 року вони організували людей на демонстрацію, коли з церкви почали знімати хрести…» (З характеристики Канівськоі сільради до райвідділу НКВС, 1 грудня 1937 рік).
У цих кількох рядках вмістилася трагедія цілого життя священика без парафії, людини, яка за походженням, освітою, призначенням і покликом була священиком, яка пройшла
зразковий шлях пастирського служіння і духовної кар’єри. Слід зауважити, що звання протоієрея надавалося рідко, виключно за вагомі заслуги у віці не нижче 50 років: у кожному благочинні було не більше двох священиків у такому чині. Так, у Черкаському повіті з 99 священиків у 1882 році лиш двоє мали сан протоієрея. Отець Василій уособлював долю цілого покоління священнослужителів, які пройшли шляхом істини до своєї хресної смерті і не відступили під тиском обставин і протидіючих сил від віри у її православному вияві, не зреклися Бога і сану. Позбавлені будь-яких матеріальних благ і громадянських прав, вони зберегли себе у чистоті для Бога, для Церкви, для своєї пастви і для нащадків у недоторканості чистоту своїх душ і віри.
Отець Василій був, дійсно, висланий з Києва, якому у 1934 році готувалися від Харкова повернути статус столичного міста. Цей статус забороняв священнослужителям, як і іншим особам, ураженим в правах, мешкати у столиці, за їхньою неблагонадійністю. По всій країні Рад у 1933-му розпочали вводити новий паспортний режим з обов’язковою пропискою людини за місцем її проживання, як засіб поліційного нагляду над багатомільйонним населенням держави під невсипущим оком органів тодішнього НКВС. Ці органи, в осередку яких знайшли пристановище сотні тисяч бездуховних, бездушних, малописьменних, користолюбних, злих людей з відхиленнями у психіці і садистськими нахилами, являли собою у тридцяті роки страшну бездушну систему сатанинського знищення духовності та її носіїв – духовенства, у його православному виразі. Лише один Бог відає, якими несповідними стежками прямувала Свята Церква крізь рогатини перепон, зберігаючи віру Христову!
Отець Василій приїхав до Канева не на пусте місце: священик знайшов притулок у родині диякона Феофана Мрачківського, з яким породичався через племінника, одруженого на його сестрі. Він так припав до душі місцевих віруючих, що вони щиро прийняли його до свого осередку, він відразу включився у життя парафії, яку очолив у скрутний час: воно бажало багато кращого. Адже йшов тридцять третій голодний рік, люди, знесилені тяжкою зимою, втратою рідних і близьких, знесилені падали з ніг, але він спромігся назбирати 50 підписів для створення церковної громади, священиком якої його й обрали.
Жорстока реальність голодного життя, а батюшкам теж доводилося жебрачити, аби вижити самим і спасти сім’ї. Дочка одного з святих розповідала, як селяни намагалися не дати загинути своїм батюшкам – таємно від своїх голодних родин і від самих священиків, бувало, підкидали по ночах до сіней хати, де мешкала родина священика, клумочок сухарів, борошна або картоплі.
А отець Василій, як свідчить характеристика, ходив з торбою за плечима по хатах жебрачити, і не заради лише того, що робив вигляд жебрака, як про це згадує характеристика, нібито для прикриття злочинних намірів антирадянської агітації. Він, щоправда, мав можливість спілкуватися з людьми і організувати їх у громаду у намаганні зберегти церкву; одночасно збирав собі на прожиток.
Незмінними помічниками у намаганні створити п’ятдесятку, без якої реєстрація громади була неможлива, йому сприяли його надійні і вірні помічники диякон Феофан Мрачківський і староста храму Воніфатій Лопата. Воніфатій Митрофанович, тоді вже позбавлений свого колись великого і міцного власного господарства, увесь свій час віддавав приходу і релігійній роботі. Він щиро прив’язався до отця Василія, якого добре знав вже давно. Родина Терлецьких була відома на Канівщині: і сам отець Василій, і батько його, священик з Грищенців, покійний отець Нікита, не один раз, бувало, служили у величному Успенському храмі. Воніфатій Лопата, хоча вони й були за віком ровесники, ставився до отця Василія благоговійно, з великою повагою, навіть заочно говорив про нього не інакше, як на «ви»: «отець-протоієрей таке-то сказали», або: «отець настоятелъ те-то звеліли».
«Отець протоієрей повчають, – пояснював він людям, – щоб ми не забували Бога і завжди молилися до Нього…».
«Отець настоятель Терлецький говорять, аби ми дотримувалися віри до останнього, що постраждати за Бога нині потрібно, настав бо час дії влади антихриста…».
Повага і відданість звучать у цих нехитрих словах, які наводять у показаннях свідки по слідчій справі, доносячи до нас через роки повагу людей того часу до священика, особливе ставлення до свого пастиря, який предстоїть їм перед Богом. Звичайно, отець Василій відповідав своєму високому сану і місії, не випадково Бог обрав його у числі Своїх хрестоносців-сповідників. З сторінок протоколів допиту долинає до нас і його власний голос:
«Стійте у вірі і моліться, принесіть Богу гідне каяття у своїх гріхах, вірте у милість Божу, і помилує», – звертався він до віруючих.
«Цьому пеклу колись наступить кінець, – втішав він своє мале стадо, закликаючи до терпіння, – прийде і на них погибель, вони дадуть відповідь Богу за знущання над людьми…»
Віруючі у ті важкі часи дуже потребували пастирського слова, і священик знаходив його. На запитання, чому Бог так тяжко карає Своїх людей, відказував словами з Євангелія: «якщо Мене, говорив Господь, гнали, будуть гнати і вас,., і якщо світ ненавидить вас, знайте, що Мене перш за вас зненавидів».
Сам отець-настоятель приймав і приниження, і нехтування збоку влади як істинний християнин: з терпінням і смиренням і ніколи не використовував свій авторитет і вплив на шкоду людській душі: смирення і терпіння вимагав він,
аби не спровокувати паству на виклик безжальній, швидкій на розправу владі. Він у своїх вчинках спирався на законодавство і лише тільки публікації у 1936 році нової конституції, яку вивчив ще у проекті, він виявив сподівання на те, що цей документ, який надавав рівні права усім громадянам, є гарантом й права кожного громадянина на волю совісті, яка ним декларувалася.
Дехто почав вважати своїм правом право виступати за повернення храмів віруючим. Це була фатальна помилка багатьох простих віруючих і священнослужителів, ця помилка спровокувала й у Каневі демонстративний виступ збоку віруючих перед приміщенням сільської ради. Але влада мала інші, приховані вказівки щодо релігійних настроїв певних верств населення.
Чаша терпіння канівських віруючих переповнилася, коли почалася засипка врожаю зерна у святий олтар. Неважко зрозуміти почуття людей, сподівання яких на повернення храму, незважаючи на листи, телеграми, «живих» піклувальників до найбільш впливових державних осіб і установ, не справдилися. І не могли справдитися.
Тридцять сьомий рік вже набрав оберти. І саме липень, коли на Україні розпочинаються жнива озимих, мав стати фатальним майже для 200 тисяч служителів Церкви та сотень тисяч її мирян. Дехто, хто не прийняв у виправно-трудових таборах мученицьку кончину, дійсно, повернулися до місць проживання, бо своїх домівок у більшості з них не було.
Жертв розкуркулення було чимало. Саме проти священнослужителів і церковнослужителів, до яких належали мученики Воніфатій Лопата і Феофан Мрачківський, теж розкулачені, був спрямований наказ щодо репресій який було видано на підставі пропозиції Політбюро ЦК. Отець Василій Терлецький також міг вважати себе репресованим як висланець з Києва, де йому, за новим паспортним режимом, назвжди заборонялося жити.
Влада давно намірялася заарештувати трьох канівських подвижників, та не було формальних підстав. Чи не з цією метою місцева влада заходилася знімати хрести з церков -щоб спровокувати віруючих до спротиву? 1 грудня 1937 року «під час зняття хрестів ця наволоч (з такою силою ненависті до своїх жертв ще жодна з сільрад не писала характеристик – прим. ред.), а саме Мрачківський і Терлецький демонстративно вимагати припинити зняття хрестів» (Із характеристики до НКВС).
Все відбувалося по випробуваній схемі: арешт, відправка до в’язниці, вирок і мученицька кончина 25 березня 1938 року. І реабілітація на загальних умовах – лише у квітні 1989 року.
Кількість переглядів: 8
Comment here