Народився майбутній мученик 22 березня 1886 року в мiстi Влодавi колишньої Седлецької губернії (Польща). Його батько – Iоанн Лукич Романович, мав духовну освiту i служив на час народження сина псаломником у православному храмi міста. Згодом прийняв сан священика i до своєї кончини у 1928 роцi жив i служив у селi Великi Коровинцi Житомирської областi. Мати, іменем Вiкторiя, також походила з духовної православної сiм’ї, мала гарну освiту i до смерті була глибоко вiруючою людиною.
Сповнена щирої вiри й вiдданостi Богу атмосфера у батькiвськiй оселi й середовищі, в якому зростав i виховувався Василiй Романович, прищепила йому змалку любов до Бога i палке бажання Йому служити. Він, за його власним визнанням, не уявляв собі іншого шляху, як піти по стопах батька й стати пастирем. Десятирiчним хлопцем, вже маючи знання i досвiд з церковного життя, вiн був відданий до Холмського духовного училища i по закiнченнi його вступив до Холмської духовної семiнарiї, під час навчання в якій виявив великi здiбностi до всіх предметів без винятку i мав вiдмiннi успiхи.
Керівництво Холмської єпархії готувало абітурієнтів для Київської духовної академії: до їх числа у 1906 році потрапив і випускник Хомської семінарії Василій Романович: йому вже виповнилося 20 рокiв.
Це було великим щастям – стати студентом найстарішої і найавторитетнішої на Русі Академії, якій от-от мало виповнитися двісті років. Радість була повнішою від того, що разом з ним потрапив до списків його однокашник, з яким він чотири роки просидів за однією партою і близько зiйшовся при навчанні в семінарії, Іван Сокаль (з 1959 року – єпископ Смоленський i Дорогобузький Інокентій). Вони разом потрапили до Академiї, де дружба укріплялася роками спільного навчання і проживання в одній кiмнатi.
Свiдчення отця Iоанна Сокаля, ректора Одеської духовної семiнарiї (1956 рiк) дають можливiсть його очима побачити людину, яку вiн знав багато років і любив, як брата, одночасно вiдчуваючи до неї глибоку повагу. Ці свідчення адресовані благочинному Сміли протоієрею Григорію Ланіну:
«Романович Василий Иванович был самым близким мне человеком и интимным школьным другом во время нашего обучения в Семинарии и в Киевской Академии. Писал он кандидатское сочинение на тему «Cur Deushomo?» Анзельма Кентерберрийского у профессора М.Н.Скабаллановича, за что и удостоен был степени магистранта. Это был очень способный и даровитый студент Академии, глубоко религиозный и богобоязненный. 10 лет мы вместе с ним участвовали в семинарском и академическом хоре, прославляя Господа церковным пением. Будучи юношей скромным и по духу смиренным, он пользовался большой любовию и уважением товарищей – студентов. Его заветной мечтой было желание посвятить себя служению Богу и людям в должности пастыря Церкви, и в этом подвиге он полагал весь смысл своей жизни. Он в действительности был ревностным пастырем, выдающимся проповедником, глубоко образованным человеком и ученым–богословом. Он весь поглощен был изучением Свящ. Писания и святоотеческих творений, и этим духовным богатством просвящал он человеческие души.
Верующий народ любил его как доброго и просвещенного пастыря, и всякая разлука с ним при его переводе сопровождалась горькими слезами скорби и сожаления. Добрая память о нем и до настоящего времени хранится в сердцах любившей его паствы, и всякое воспоминание о нем вызывает горькую скорбь и искреннее сожаление о его отсутствии.
Пишу я эти строки с чувством искренней дружеской любви и благодарного воспоминания об этой светлой личности, в общении с которой я провел лучшие юношеские годы. Нашей взаимной мечтой было постоянное желание опять быть вместе и в дружеских переживаниях находить побуждение для своего духовного служения. По воле Божией я всю жизнь свою провел на школьном поприще (останні роки життя автор листа віддав архієрейської діяльності – прим. авт.), он же – в подвиге приходского служения, так нам и не удалось осуществить юношескую свою мечту; но, несмотря на раздельную жизнь, мы искренне любили друг друга как преданные и неразлучные друзья».
Цi свiдчення доповнюють ще два документи:
«Настоящим удостоверяю, что протоиерей Василий Романович действительно был настоятелем Свято–Николаевской церкви местечка Златополя Киевской области и вместе с тем благочинным Златопольского района с 1934 по 1937 год. Протоиерей Василий принадлежал к течению Святой Православной Церкви и был ревностным и достойным ея служителем.
Благочинный Ново-Миргородского округа Кировоградской епархии протоиерей Проценко
Сентября 25 дня, года 1956».
«Протоиерея Василия Романовича я знал только в 1933 году. За два года частых сношений с ним я прекрасно узнал его характер, убеждения и его пастырскую деятельность во вверенном ему приходе г. Златополя. На основании всех добрых качеств, проявляемых о. Романовичем в его пастырском служении, я считаю своим долгом донести Вашему Высокопреосвященству о том, что протоиерей Василий Романович был добрый пастырь Христов, истинный служитель Престола Божия. Обладая высшим богословским образованием, он в то же время являлся и хорошим проповедником Слова Божия. Проповеди его были убедительны для всякого непредубежденного верующего сердца.
Отношение о. Василия Романовича к своим прихожанам и ко всем вообще людям было ласковое, проникнутое сердечной любовью и добрым участием ко всем вопросам, предлагаемым ему для разъяснения. Вообще протоиерей Романович выделялся среди многих священников Златопольского района как своими богословскими познаниями, так и чистотою пастырской жизни. В 20–30 годах текущего столетия, как всем известно, воинствовал повсюду обновленческий раскол.
Свидетельствую своею совестию, что протоиерей Василий Романович был большим противником названного раскола и в то же время крепким защитником чистого православия. Такое же отрицательное отношение протоиерея Василия Романовича было и к появившемуся в то время на юге нашей страны самосвятству. Еще раз повторяю, что протоиерей Василий Романович был добрый пастырь Церкви Христовой.
Вашего Високопреосвященства смиренный послушник протоиерей Симеон Марченко
10 октября 1956 года».
Ці документи дають нам тверду впевненiсть у тому, що протоiєрей Василiй Романович до останнього перебував у лонi Святої Матерi Церкви i був її ревним i достойним служителем.
Пiсля закiнння Духовної академiї, яку вiн скiнчив зі ступiнню магiстра богослiв’я, вiн виявив палке бажання стати парафiяльним священиком, i був протягом кiлькох дiб, з 29 серпня по 2 вересня, висвячений спочатку в диякона, потiм у iєрея. Обидвi хiротонiї – першу у Свято–Михайлiвському соборi, другу в Єлисаветинськiй, що на Трухановому островi, церквi, – здiйснив єпископ Павел, пiсля чого отець Василiй був направлений у розпорядження Холмської єпархiї, яку очолював Преосвященний Євлогiй, єпископ Холмський i Люблінський. Його розпорядженням молодий священик призначений до Свято–Успенської церкви в мiстi Грубешiв Холмської губернiї i одночасно законоучителем Грубешiвської гiмназiї.
Сюди вiн приїхав разом з дружиною, випускницею Київського єпархiального жiночого училища Зiнаїдою Агафонiвною, у дiвоцтвi – Левковцевою, дочкою священика Агафонiка з села Сретiвка Київської єпархiї, дiвчиною глибоко вiруючою i освiченою.
З 1910 по 1915 рiк родина Романовича перебувала за мiсцем його призначення, i отець Василiй ревно служив як на приходi, так i в гiмназiї, використовуючи весь свій досвiд i знання, покладаючи весь поклик своєї душi на вівтар духовної працi.
Перша свiтова вiйна ускладнила умови, у яких жили православнi в умовах католицької Польщi. Загроза утиску з боку властей i католицької релiгiйної громади в традицiйно православних регiонах, якi були окупованi Австро-Угорщиною та яким ця окупацiя загрожувала, стала причиною евакуацiї духовенства та вiруючих до України, Росiї, Бiлорусi. Грубешiвську гiмназiя теж було евакуйовано до Полтави, а разом з нею у Полтавi опинився i отець Василiй з сiм’єю: в цей час у нього було вже двi дочки.
Революційні події змусили його в 1919 роцi переїхати на Пiвнiчний Кавказ. У селi Воронцово-Олександрiвському Терського округу Ставропольського краю (нинi Прикумськ) священик Василiй Романович отримав призначення до Спасо-Преображенського храму. Це були дуже складнi для Церкви та її служителiв роки, коли вiра Христова знищувалася всiма можливими засобами, в тому числi – духовним i матерiальным гнобленням.
Священики i парафiї утискалися непосильними податками, причому несплата загрожувала кримiнальними наслідками. За одинадцять рокiв життя у Воронцово-Олександрiвському отець Василiй вичерпав усi можливостi розплатитися з державою, аби уникнути арешту, вирішив з сiм’єю повернутися в Україну. Божим Промислом вiн отримав парафiю в Одеськiй областi: з радiстю прийняв посаду священика у Свято–Покровськiй церквi с. Олександрiвка на Одещинi, у Вознесенському районi. Звiдти його у 1933 роцi було переведено до останнього мiсця служби – до мiста Златопiль Київської (відтак Черкаської, нинi Кiровоградської областi).
Отця Василія пiддавали переслiдуванням як православного священика; таким самим гонінням пiддавали й членів його родини. Але до кiнця вiн зберігав упевненiсть у справi, яку довірив йому Бог. Навiть закриття храму не вплинуло на його рішення не припиняти ні за що пастирську діяльність. Багато хто зі священиків у ті фатальні часи без жодних сумнiвів виконували свої обов’язки, вiд яких пастиря Божого могла звiльнити лише смерть.
I отець Василій прийняв мученицьку смерть у числi тисяч iнших служителiв Церкви Христової – гiдно й не ремствуючи. Смиреннiсть, про яку згадував у своєму листi його шкiльний друг Iоанн Сокаль, i любов до Бога, глибока вiра i щира вiдданiсть Православнiй Церквi, які були притаманнi цiй непересічній людинi, вели його до Голгофи услiд за Господом Iсусом Христом, за Якого вiн вiддав своє життя.
Коротка довiдка з Кiровоградського облархiву, свiдчить про те, що отець Василій був заарештований 7 вересня 1937 року i засуджений Київською Трiйкою НКВС до вищої мiри покарання. Протягом трьох мiсяцiв i десяти днiв в’язень утримувався разом з iншими у Черкаськiй в’язниці без права листування та побачення з рiдними. Тут 17 грудня 1937 року вирок було виконано: священномученик Василiй Романович на 52-му роцi життя розстрiляний.
Реабiлiтований 29 червня 1989 року.
Кількість переглядів: 28
Comment here