Святий мученик Іосиф Бонь народився напровесні 1900 року на щедрій полтавській землі. Батько новонародженого, Варфоломій Дмитрович, щирий український селянин, був членом великої родини Бонів, мешканців села Шабельники Золотоніського повіту на Полтавщині. Оскільки хлопчик народився у день пам’яті святого Іосифа Піснеписця, його й нарекли на честь цього святого, і він отримав небесного покровителя, який передав йому дар до пісенного славослов’я Богу. Малий Йосип ріс музично обдарованим, талановитим співцем, володів, за родинним переданням, винятково тонким музичним слухом і мав високий чистий голос.
Війна 1914 року хлопця обминула – за його незрілим віком. А 1917 рік, який перевернув життя сотень мільйонів людей, порушив і сталий побут родини Бонів і усього їхнього села і парафії. 1920 рік став для Йосипа визначним. Божим Промислом сталося так, що псаломник (дяк) пішов з церкви – з боязні зламати кар’єру своїх дітей, які навчалися у вищих учбових закладах при новій владі, не бажав зламати їм життя, «компрометуючи» їх своїм попівством. Йосип з радістю заступив звільнене паламарем місце у Церкві Божій. Для двадцятирічного юнака очолити церковний хор видалося не тільки щасливою, але й дуже відповідальною подією. Він дуже ревно поставився до пропозиції священика; перш ніж прийняти її, радився з батьками і розмірковував.
Отримавши благословення настоятеля храму, Йосип Бонь вирішує податися до Свято-Успенського Красногорського монастиря, де був чудовий хор, яким керувала матушка Ольга -черниця з вищою музичною освітою і щирим, чуйним серцем. Монастир вже не діяв і його насельниці у більшості жили у Золотоноші, співаючи у одному з діючих храмів – Свято-Троїцькому Йосип без труда знайшов матушку Ольгу, і та не відмовила йому допомогти.
Два місяці вона навчала молодого регента. У короткий термін спромігся він засвоїти не лише музичну грамоту і ази регентського мистецтва, а й все різноманіття церковних службових співів і відправ. Коли з повним запасом нових знань він повернувся додому, не знав спокою ні вдень, ні вночі, доки не поставив хор, який міг бути прикрасою піднесеної архієрейської служби. Недільні й святкові богослужіння почали притягувати до Шабельників віруючих навіть з інших сіл: Драбова, Золотоноші тощо, що не могло не викликати роздратування збоку керівництва села та району.
Однак талант Йосипа приваблював не лише віруючих: до нього з деяких пір почали придивлятися як до потенціального керівника клубної самодіяльності, яка саме увійшла у широку моду. Звичайно, добре розуміли, що відірвати Боня від церкви – справа безнадійна. Шукали матеріальні підходи. Подружжя Бонів мало вже четверо діток. У батьковій хаті було затісно, мешкали у глиняній мазанці на подвір’ї, яку гуртом пристосували під житло. Окрім вбогого прибутку від служби у церкві, мав на прожиток хліб з того залишку землі, який влада не відібрала після «націоналізації».
Неспроможна відірвати його від церкви, влада знайшла вихід у тому, що «відірвала» від нього церкву: храм закрили – «за непотрібністю, на вимоги трудящих». В Україні діяла така практика – на загальних зборах мешканців села, а згодом на колгоспних зборах більшістю голосів приймали бажане рішення, і забирали церкву під зерносховище, під клуб абощо. На Великодні свята, коли Йосипу виповнилося вже 29 років, він втратив найдорожче, що мав: улюблену церкву, улюблену службу і засоби до існування.
Бонів чекала доля інших «куркулів», якби влада не мала своїх міркувань щодо молодшого. Голова сільради, запросивши до кабінету Йосипа, у присутності голови новоствореного колгоспу запропонував йому очолити художню самодіяльність на посаді керівника клубу, з платнею на рівні голови колгоспу. Відповідь була однозначно негативною: срібники Іуди не приваблювали його. Як свідчить син мученика – Віктор Йосипович, якому тоді йшов третій рік – влада помстилася швидко і безжально: хату старого Боня відібрали, невдовзі відняли й корову, мазанку не було чим опалювати. Як пережили голодомор тридцять третього, тільки Бог знає: все розпродали до табуретки, спали у сіні покотом на підлозі. І аби не Божа милість, то загинули б, та не попустив Бог: люди добрі потай приносили милостиню, відриваючи шматок хліба від сім’ї.
Хвиля голоду і розрухи прокотилася з кінця в кінець по всій Україні, – голоду, інспірованого владою. Багато хто вмер голодною смертю на стражденній Україні. Йосип Бонь з сім’єю вижили: ще не виповнилася йому міра страждань. Він так і не став служити владі, перебивався випадковими заробітками. Люди зверталися до нього з своїми духовними потребами, з проханням прочитати псалтир або здійснити якусь церковну требу. Сам же він ніколи не забував Бога у повсякденному бутті.
Влада нібито відступила від незговірливого Йосипа, та все ж у слушний момент, його внесли до списків на знищення. За наївним звинуваченням у контрреволюційній повстанській діяльності Йосипа Боня з батьком і з дев’яносто дев’ятьма мешканцями Шабельників та інших селищ 6 березня 1938 року було заарештовано і відправлено до Черкаської в’язниці. У цій групі був і псаломник з села Митьки Іркліївського району – Григорій Іванович Єрмоленко.
Святий мученик Григорій народився у Митьках, також у простій селянській сім’ї у 1882 році. У тридцяті роки це була вже духовно і фізично зріла людина – людина високого сумління і відданості Богу і Церкві. Деякий час він служив разом з священномучеником протоієреєм Димитрієм Гасюком, щиро підтримував його вимоги про повернення відібраного владою храму, співслужив йому у требах на дому, доки той перебував поруч. Коли священика заарештували – у липні 1937 року – святий Григорій активно виступив проти рішення влади і закликав людей всією громадою звернутися до відповідних інстанцій з вимогою про звільнення батюшки. Якщо він здогадувався про безцільність своїх намагань і загрозу для його власного життя, то не відступив, рішуче встав за віру, за Церкву і Бога, Якому до кінця вірно і чесно служив. Він закликав тих, хто відступив від Бога, покаятися, шукати милості і спасіння.
«Ось, – говорив він, – прийшли дні, про які говорив Господь: постав народ на народ і царство на царство, і от вам голод, і пошесті, і інші жахливі явища…» (Лк. 21, 10; 27).
Це було відомо так званим компетентним органам, які за ним давно вже приглядали. У грудні 1937-го отця Григорія Єрмоленка заарештували за антирадянську агітацію (ст. 50-10), додавши до цього участь у міфічній контрреволюційно-повстанській організації, що нібито діяла підпільно на терені трьох районів Полтавщини. Григорій Єрмоленко одним з перших був заарештований і опинився у Черкаській в’язниці, де відбув рівно три з половиною місяці, перш ніж прийняти свій мученицький кінець 2 квітня 1938 року. Розстріляний у один день з мучеником Іосифом Бонем, його батьком Варфоломієм Григоровичем і десятками таких само, як і вони, простих селян. Про це свідчить величезна – п’ятитомна слідча справа щодо звинувачення 101 -го з православних віруючих селян.
Важко і прикро нині читати у архівах висновки комісій щодо фактів «фальсификации следственных материалов и других грубых нарушений процессуальных норм, вскрытых по архивно-следственным делам 3410 (40 осужденных), 13955 (16), 4983 (101), 1663 (39) и другим… Управлением КГБ при Совете Министров УССР по Черкасской обл. вынесены заключения о прекращении архивно-следственных дел и реабилитации осужденных, а также о привлечении к ответственности бывших работников Золотоношской межрайопергруппы, повинных в необоснованных арестах, необъективном расследовании дел и фальсификации доказательств…» (3 висновків комісії).
Запізніле виправдання лише підкреслює масштаби кривавої трагедії, яка спіткала нашу країну і мільйони її громадян на початку двадцятого століття. Та саме ця трагедія дала світові великий сонм новомучеників, вславлених наприкінці жорстокого і кривавого, підступного століття. У цьому сонмі сяють імена й святих мучеників Іосифа і Григорія.
Кількість переглядів: 23
Comment here